Закрыть

ВІДГУК на твір Люко Дашвар «Як тато вбився»: «Потребуємо нової людини, кардинально новітнього українця»

Читаючи оповідку Люко Дашвар, згадую співомовку Степана Руданського:

«Народився я на світ,
Як їдного рання
Моя ненька забагла
Шпаків на снідання».

Ну й далі по тексту, читаєш – і душа сміється. Тут доречне й прислів’я, надане класиком: «Вір не вір, а не кажи “Брешеш”». Тобто повний гротеск: гумор, помножений на політ нестримної фантазії гумориста. Руданський приязно висміював хуторянський світогляд земляків, тогочасну логіку селянського побуту. Цей вірш викликав теплу посмішку в українського читача тої доби: таке все просте, таке колоритне в цього пана Руданського та разом із тим комічне, незвичайне, химерне. Так само й у творі Люко Дашвар читач бачить відображення своєї епохи в неординарному, кумедному вигляді, а по суті – це і є гротескне змалювання українського сьогочасного суспільства через образи та символічні моменти.

Головним персонажем оповідки «Як тато вбився» є, безперечно, сам тато. Безтурботний, емоційно-піднесений тип, схиблений на своїх мріях, нездійсненних ідеях і романтичних сентенціях. Постать швидше ірраціональна, примарна, так не схожа на звичайного українського обивателя. Це здебільшого той невеликий відсоток українського чоловіцтва, який називають пасіонарним, який попри здоровий глузд створює національний міф для прийдешніх поколінь. Козак Мамай нашої інформаційної культури, котрого за життя також не всі сприймали однозначно, який був не завжди зрозумілий гречкосієві та й, мабуть, був інколи смішним, недоладним зі своєю чаркою, шаблею, бандурою, коником на задньому плані. Тепер – це ікона, міфічний зразок національної ідентичності.

Тато з оповідання Люко Дашвар готовий на подвиг, на зухвалу звитягу заради переконання, недарма через весь твір червоною лінією проходить ідея самопожертви. Він готовий померти за щось величне, грандіозне, життя для нього – дрібниця, нічого не значуща річ. Стати на прю з невидимим ворогом, довести впевненість у власній правоті, відстояти волю як нестримну сублімацію внутрішнього єства. Ось його основне завдання в житті (а не якісь там городи чи бізнес). Тому й тікає з родини повсякчас. Куди-небудь. Байдуже. Або на війну, або на конференцію «Героїзм у період невизначеності». Гультіпака, перекотиполе, безвідповідальна особа, і разом з тим – звитяжець, Патріарх роду з непохитними принципами та з моральним переконанням, що дісталися йому від сивої давнини: «Вірність слову, справі, людині! Землі своїй вірність». Цей неоковирний смішний типаж, готовий до містичних забав і проведення несанкціонованих акцій міжнародного рівня, чимось схожий на характерника, що надихав побратимів на бій, ментально подібний до прадавніх волхвів, які стверджували зверхність роду над земними незгодами.

Інша річ – дружина, матір його дітей. Постать сакральна. Бо це – Мати! «А мати для всіх – свята, головна й недоторкана!» Берегиня родинного вогнища, дарувальниця життя, і разом з тим – трудівниця, що не знала спочинку з ранку до вечора. Паніматка, яка доглядає дітей, порається по господарству, варить, пече, шинкує капусту, ліпить вареники, аби накормити підростаючі організми, допоки козак її десь красується чи на заробітках бозна-чим займається, «пригод на свою сраку шукає».

«Усе б вам родити й годувати, родити й годувати», – попрікають її сини. А проте на жіночих плечах тримається все домашнє господарство, бо їй ніколи дурницями займатися – на ходу котлети формує, перебирає цибулю, спіднє пре ще й виконує чоловічі забаганки. Справжня українська жінка, господиня і одночасно кріпачка повсякденного побуту. Якщо тато мислить про високе, думкою витає в небесах, то неня міркує про сьогодення, як забезпечити існування і розвиток роду. Вона не думає про майбутнє, не марить минулим, а якщо думає, то виключно в раціональнім ключі: як дістати, зберегти й примножити статки. Як забезпечити достойний рівень життя. А може, і «бієнале якесь зорганізувати». Аби діти росли, удосконалювалися, набиралися духовного досвіду, бо на них вся надія. Саме їм витягувати країну з багна, саме їм розвивати національну економіку й культуру.

І ось вам підростаюче покоління – Марчик і Вадя. Якщо тато – ідеаліст, утопіст, багатий духом, але не здатний на раціональні вчинки, романтик; матір, навпроти, – раціональна, дієва, проте буденна та безініціативна натура, то хлопці, безперечно, створюють ілюзію добре ерудованих і практичних суб’єктів, котрі можуть спланувати й довести виплеканий проект до кінця. «Всю культуру давно переросли, переймаються виключно масштабними проблемами державного рівня».

Однак щось насторожує в їхніх думках, у користолюбстві, у бажанні матеріального збагачення за чужий кошт. Чомусь немає до них довіри на сто відсотків. Завжди сперечаються за право старшинства, комплексують, сваряться через несуттєві дрібниці. «Над ними парі кляте висить, розділяє братів на два протилежних по відношенню до татової долі табори. Марчикові – аби тато вбився, Ваді – аби жив». І хоча вони різні за характерами (Марчик – нахабний і владний, Вадя – поступливий і добросердний), усе ж вони однаково бездарні, не здатні поєднати в собі кращі батькові та мамині риси, аби вийти на новий світоглядний рівень.

Що ж далі? На що натякає філософський гротеск Люко Дашвар? На що сподіватися, чого чекати від грядущої генерації? Потребуємо нової людини, кардинально новітнього українця, який підніметься над меркантильністю, над національним невіглаством і міщанством. Хто ж це такий, хто той месія, вундеркінд, розумник і новатор?

Може, Красунчик Йосько, скорочено – Край? Чорні кучерики, ясні очі, «красивий до сказу, хоча з незрозумілих причин повсякчас фатально зажурений». Ось його сутність, його прагнення істини: «Хто я? Нащо я цьому світові? У чому моя місія? Який у тому вселенський сенс і моя персональна перспектива?» Філософ з пелюшок, хлопчина з пробірки – людина нового покоління. Жарти жартами, а можливо, саме ці думки стануть приводом до цивілізаційної революції, до модернізації громади в цілому. Може, саме такі герої поєднають минуле з майбутнім і збудують «на ріднім обійсті філію Голівуду». Залишається тільки гадати.

І на закінчення резюмую словами авторки оповідання гротескного характеру: «Не має історія про щедре обійстя кінця. Лише продовження».

Юрій КРЕЙТОР, кореспондент районної газети «Там, де Ятрань», публіцист

Гротескна оповідка Люко Дашвар «Як тато вбився» надрукована в «Дебют-газеті» № 2 (10) за 2021 рік

Закрыть

ІНТЕРВ’Ю. Володимир Слободян: «Написання книжок – це цікавий і захопливий процес»

– Володимире, можна коротеньку біографічну довідку? Як Ви прийшли до письменницької діяльності?

– Народився в 1971 році в місті Запоріжжя. Тут живу й працюю. Люблю читати і… вітрильники. У дитинстві в мене було дві мрії: самому написати крутезну книжку й стати капітаном далекого плавання. І якщо писати мені нічого не заважало (ну, окрім життєвого досвіду), то про море через стан здоров’я лікарі порадили забути. Тож я просто продовжив поганити шкільні зошити своїми опусами. А потім, коли навчився грати на гітарі, проза була закинута до найкращих часів і я почав писати й співати свої пісні. Це мені згодом дуже стало в нагоді, бо на флот я все ж таки проліз. За допомогою військкомату. Три роки строкової служби на Чорноморському флоті. А гітара там – дуже поважна «особа» і хто з нею дружить, той майже Бог. Потім, у 1992-му, було повернення додому, уже в нову країну. Служба в правоохоронних органах більше двадцяти років, де з простого сержанта я дослужився до підполковника, і… пенсія.

Одного вечора син звернувся до мене з питанням: «Тату, ти так багато читаєш, а сам не пробував написати книжку?». Ось цей вечір я вважаю днем народження мене як справжнього автора. Я сів за комп’ютер і почав працювати. На початку 2018 року вперше взяв участь у літературному конкурсі. Не виграв, але вітрильник творчості вже відійшов від берега й почав свій рух до нових, наразі ще невідомих берегів моїх майбутніх оповідань. Наприкінці лютого 2019 року у видавництві «Арт Економі» вийшла паперова збірка оповідань авторів-початківців із чудовою назвою «Дев'ять снів чорної кішки». Де дев'ятим сном є моє оповідання. У травні 2019 року моє оповідання «Яр та селище виродків» як переможець конкурсу надруковано в 5 випуску електронного альманаху української фантастики «Das ist fantastisch!». Далі були публікації в альманасі «Сонячне місто» та в сучасному українському виданні «Дебют-газета». Періодично викладаю свої твори на літературній платформі для читачів та письменників «Wattpad». А свою любов до моря я зберіг, виготовляючи моделі вітрильників у пляшках.

– Чи переживали період творчої кризи?

– Ні. Поки що ця біда мене оминає. У скарбничці ще є декілька цікавих сюжетів, що нетерпляче очікують свого часу.

– Що для Вас є джерелом натхнення? Звідки його черпаєте?

– Чогось конкретного тут немає. Джерелом для мене часто є якийсь поштовх. Я називаю його «чарівний пендель». Наприклад, планую я розпочати писати оповідання, а тут натрапляю на умови якогось цікавого для мене конкурсу. І ось тут у мені спрацьовує такий собі спортивний азарт або той «чарівний пендель». Відкладаю заплановане й швидко починаю працювати на тему конкурсу. Так з’явилися «Касьянова книга», «Поцілунок Слимака», «Яр та селище виродків». Або одного разу запланували з друзями збірку оповідань, загальною темою якої є містичні події на історичному тлі. «Пендель» зробив свою справу і тепер багато людей захоплюється оповіданням «Останній пацієнт “Бетанії”».

– Чому Ви навчилися, пишучи книжки?

– Мові. І не навчився, а вчусь постійно. Колись давно, ще у 8-му класі, я брав участь в обласній олімпіаді з української мови та літератури. Посів третє місце. Тож коли почав писати оповідання, був упевнений, що я не зовсім дурень, раз колись отримав таку відзнаку, і того запасу знань мені вистачить, аби гарно викласти свої думки на папері. Просвітлення прийшло практично одразу, коли одна поважна людина відмітила в моєму першому оповіданні усі помилки. Я був шокований своєю безграмотністю! Тож тепер, коли я щось пишу, то постійно тримаю руку на пульсі українського правопису.

– Розкажіть про найкращий день свого життя.

– Якщо стосовно літератури, то це той день, коли я вперше взяв у руки справжню паперову книжку зі своїм оповіданням. Це дійсно чарівні відчуття. Ти відчуваєш себе таким поважним, таким значущим у своїх очах. Тільки, слава Богу, це швидко минає.

– Якби у Вас була суперсила, то яка?

– Останній раз, коли мене цікавило таке питання, був дуже давно. Ще в дитинстві. Воно пройшло без інтернету, без фільмів про Супермена, Бетмена тощо. У той час я захоплювався романами Олександра Бєляєва. Дуже подобалося читати про людину-амфібію. Я тоді хворів на хронічне запалення легенів, тож і мріяв мати здібності (але не долю) цього героя. Тепер такого чувака звуть Аквамен.

– Чого ніколи не буде у Вашій творчості?

– Брудних сцен. Сцен сексуального знущання. Я допускаю їх можливу необхідність за сюжетом, але я ніколи не буду це смакувати й розписувати на кілька сторінок. Зараз у літературі простежується така тенденція, що чим брудніше ти напишеш, тим гучніше заявиш про себе. Бо така писанина завжди викликає скандал у суспільстві. А скандал – це теж реклама. Могутня реклама, до речі. Я не прихильник так заявляти про себе як про автора. Мені це огидно.

– Як гадаєте, чи втратить література своє значення в час нових інформаційних технологій?

– Не думаю. Вона просто винайде нові засоби свого існування в суспільстві. Як, наприклад, кіноіндустрія. Новітні технології зараз дозволяють дивитися фільми, не виходячи з дому, але завжди є люди, які воліють подивитися цікавинку на великому екрані в 3-D окулярах, похрумтіти попкорном, посьорбати пивка чи коли. Зрозуміло, що такий перегляд можна організувати й удома, але в кінотеатрі це все чомусь смачніше й цікавіше. Скоріш за все, щось подібне буде й з літературою. Ось зараз дуже непогано заходить читачу використання QR-кодів у паперових виданнях. Як на мене, то дуже гарне рішення. Книга одразу оживає. І це тільки початок.

– Кого з українських та світових письменників Ви читаєте?

– З українських читаю Василя Добрянського, Павла Дерев’янка, Ярославу Дегтяренко. Дуже подобається творчість ще не дуже відомого, але дуже перспективного письменника Івана Дурського. Зі світових: Ремарк, Акунін, О. Генрі. Сапковський, Аберкромбі, Олексій Пєхов.

– Який літературний твір є для Вас фаворитом, а який би нікому не порекомендували?

– Тут однозначно визначитися складно. Те, що в мене було фаворитом, коли мені було п’ятнадцять, зараз, коли мені під п’ятдесят, фаворитом уже не є. Інший віковий рівень. Якщо раніше я шаленів від творів Жюля Верна, Олександра Бєляєва, Віктора Гюго, то зараз мені дуже заходить творчість Пєхова. А хто займе це місце через день, місяць, рік, я не знаю. Фаворитом на все життя може бути хіба що Біблія. А щодо питання про твір, який би я нікому не порекомендував, то тут чіткої відповіді я не маю. У кожного твору є свій читач, який має право оцінки. І це чітко видно, коли при виборі книги заходиш почитати коментарі. Це такий ядерний вінегрет, прочитавши який, уже й не пам'ятаєш, нащо ти сюди зайшов.

– На Вашу думку, письменник несе відповідальність перед читачами за свої слова? Можливо, пишете для розваги себе самого в першу чергу?

– Залежить від того, що той письменник пише. Якщо це розважальна література, читаючи яку, людина гарно провела вільний час, то на цьому місія письменника виконана. Інша справа, якщо то серйозна цілеспрямована література. Тут автор має чітко розуміти відповідальність за сказане й дуже обережно робити якісь ствердження, заяви тощо. Звісно, коли пишу, то в першу чергу розважаю самого себе. Написання книжок – це цікавий і захопливий процес. Ще й коли ти не пов'язаний ніякими зобов’язаннями перед видавництвами, не обмежений у часі. Сиди – пиши. У спину ніхто не штовхає. А ще в мене якось так відбувається, що сюжет, який я вигадав початково, в процесі написання міняється стільки разів, що в кінці має зовсім інший вигляд. Тому що в ході написання інколи приходять такі ідеї, що повністю повертають події в іншу сторону. Це наче квест якийсь. Мені подобається.

– Багато дорослих і дітей зачитуються Вашою книгою «Кордонник. Дитячий сон». У чому секрет популярності цього фентезі?

– Щодо популярності то круто сказано. Це лише перша книга в серії. А ось зацікавленість читача дійсно є. І це радує. Є стимул писати далі.

– Опишіть стисло сюжет.

– Сюжет доволі простий і вічний – боротьба Добра зі Злом. У центрі сюжету – пригоди хлопчика-чаклуна Микити Шелеста, якого немовлям знайшли в Чорному Степу запорозькі козаки й передали на виховання старому козаку-характернику. Чорний Степ, до речі, – це паралельний світ, де мешкає всяка нечисть, основна мета якої пролізти крізь кордон у наш світ і робити зло людям. А кордони між нашим світом та Чорним Степом стережуть козаки, що звуться Кордонниками. Одного разу, коли Микиті було десять років, він знайомиться з Хомою Брутом, який випадково розповідає про біду, що сталася в його селі. Там раптово почали помирати маленькі діти. Звісно ж, Микита не зміг пройти повз це, і зі своїм вірним собакою Часником та чортенятком Пилипкою вирушив на допомогу.

– Продовження буде?

– Обов’язково буде. У моїх амбіційних планах це буде серія пригод хлопчика-чаклуна. У першій книзі було поставлено багато питань, відповіді на які читачі знайдуть у майбутніх пригодах. Ну, наприклад, таємниця народження Микити. Чому його переслідує відьма Марія? Чи перетягне хлопця на свою сторону Чорний Степ? Друга книга вже пишеться. Третя має поки що тільки назву.

– Який літературний герой потрібен українцям?

– Ох і питання... Ну звісно, це має бути герой-символ. Герой, при згадці про якого, читач чітко б розумів, що це Україна. І тільки Україна. Наприклад, як Шерлок Холмс чи Гаррі Поттер – Англія. Комісар Мегре чи Арсен Люпен – Франція. Відьмак Геральд – Польща. На жаль, зараз таких літературних героїв, які б символізували Україну на світовому літературному ринку, у нас немає. Але все в наших руках. Я маю на увазі українських авторів. І я впевнений, що рано чи пізно він все одно з'явиться. Можливо навіть, що ним буде Микита Шелест із мого «Кордонника». Чим не українська альтернатива англійцю Поттеру?

Спілкувався Максим ПЕТЯХ
3.04.2021 р.

Оповідання Володимира Слободяна опубліковані в «Дебют-газеті» № 3 (5) за 2020 рік, а також у № 2 (10) за 2021 рік.

Закрыть

ВІДГУК на твір Люко Дашвар «Як тато вбився» у запитаннях та відповідях

► Як можна оцінити талант авторки художньої прози Люко Дашвар?

Талант авторки твору нетрадиційний, збагачений фантастичною уявою. Космічно-величний!

► Чи сподобався твір «Як тато вбився»?

Розвиток подій у творі інтригував нестандартністю та закрученим змійкою сюжетом. Щодо захоплення твором, то це питання залишаю відкритим для інших.

► У чому проявляється гротескний напрям твору?

Цього добра доволі в оповідці. Авторка постаралася на славу! Найбільше запали в душу такі епізоди:

Йосько Красунчик, він же Край, по народженні одразу почав говорити. Окремі його роздуми шокують недитячою науковістю. Такою ж прогресивною з’явилася на світ суперсестра – гонорова Матильда.

А ще про батьків написано круто: «Глянув… потічки попересихали, квіти зів’яли, листя на вишні скрутилися, горобці з гілок попадали». Тато на війні одним патроном усіх джедаїв порішив, маршрутку в полон захопив.

Сподобалися вислови: «конференція по вирощуванню ядерних ботів», «щурі у протигазах гасають», «сонце зійшло, байдуже подивилося, знову спати вклалося».

Знаменитого співака, орла українського, авторка гротескно-чудово возвеличила: «Від Поплавського сусіди на тополях рятуються, падають і по черзі вбиваються», «Поплавському кисень перекрили».

На завершення переліку: японці зробили метро, тато провалився у ту чорну безодню і вбився. Герої чекали під деревцем вишеньок, а посипався сніг.

► У чому проявляються реалії у творі?

Реалістичні погляди авторки на події сьогодення – це факт беззаперечний. Провідним є те, що тато заробляв гроші за кордоном, у далечині. «Зібрався вивчати закордонний досвід одночасного годування великої кількості людей…»

Мати про старших дітей: «При тямі, при совісті, а тому й при ділі». Красунчик Йосько наприкінці оповіді залишився вірним сином свої родини та рідного краю.

Військові дії змальовано у творі, що маємо в нашій країні вже немалі роки. Про прапор український є згадка, до якого добавлено шмат червоного полотнища, який став символом крові, пролитої на війні.

Прослідковується відгомін сучасних подій у Верховній Раді: «…кнопки на пультах натискають, важелями рухають, у мікрофони матюкаються». «Шоу-біз – то не завжди політика, а політика – завжди шоу…»

Це лише дещиця перлин реалій у творі.

► Хто з героїв чим вразив?

Синочки Вадик, Марко, Йосько та донечка Матильда оригінальні. Розвиток сучасних дітей у них прослідковується.

Батько їхній дурницями в основному страждав.

Мати – велика трудівниця, найбільше до серця припала. Скільки вона роботи переробила! Увесь час у клопотах була. Старалася для сім’ї.

Матусин брат – підбурювач, інтриган гоноровитий.

Хуаніта, вона ж Даринка, «чужа панянка з роздратованим поглядом», згодом дружина Вадика, схвального відгуку зовсім не заслужила.

► Лексичне насичення твору: діалектизми, новотвори, фразеологізми, іншомовні слова, неологізми.

Збагатила авторка ними оповідку, плавають вони у ній, як у морі рибки. Деякі зробила спробу виловити для колоритності відповіді:

винищувач логіки,
набундючилися,
тирлувалися,
брьохали,
кривим макаром,
хмарохати,
ватерклозет,
линдати,
в печінки в’їлася,
утнути,
геть усе по цимбалах,
титан-руйнівник,
баламут-сперечальник,
вуха локаторами,
припхає,
кумекає,
умолотили,
верещали,
екозлочинниця,
новітні порожнини внутрішнього простору,
допетрали,
плюралізм,
інтроверт,
гнівом із ніздрів дихає,
файна, як циган сонцем,
хронічно-передкризовий стан…

І основне фатально-чудове, коронне словечко – це матагальпа з різними присмаками та доповненнями.

► Інфернальна (лихослів’я) лексика чи сурогат матірних виразів у творі Люко Дашвар?

Це шокова терапія твору. Культура в даному випадку відпочиває. Деякі приклади наведу, але очі при цьому закрию:

обісрався,
товче, як півень курку,
стерво,
покидьок,
фігня,
дуля,
жопа,
суки,
падло,
презики,
байстрючата,
бісові діти,
іродові душі,
обісцяв,
просрати,
у дупу хлопчик-немовлятко всіх посилав…

► Продовження твору: за чи проти?

Розвивати сюжет твору далі чи зупинитися на цьому – рішення за авторкою та її прагненням до різноманіття злету подій. Читач має право сприймати позитивно, негативно, нейтрально (на вибір) авторське бачення.

► Побажання авторці оповідки «Як тато вбився» Люко Дашвар

Рухатися і далі життєвою річкою у творчому напрямі. Багато сонячних промінчиків щастя, добра, позитиву, а головне – родинного затишку та здоров’я.

Наталія ЮНІЦЬКА

Новий твір Люко Дашвар «Як тато вбився» надрукований у «Дебют-газеті» № 2 (10) за 2021 рік

Закрыть

ІНТЕРВ’Ю. Юлія Стиркіна: «Поезія – це перш за все творчість, а не ремісництво»

Юлія Стиркіна поділилася думками про поетичну творчість і не тільки.

– Коли настає той момент, коли людину, що пише вірші, називають поетом або поетесою?

– Думаю, усе починається із самовідчуття людини, сприйняття себе як творчої особистості, котра має на все свій погляд. Якщо вона є «поетом» по суті, тобто, у моєму розумінні, людиною, яка здатна бачити все інакше, ніж інші, в якої з дитинства є своя власна версія цього Всесвіту, рано чи пізно її, швидше за все, назвуть поетом, художником, музикантом…Звісно, якщо вона матиме змогу і бажання розвивати свої здібності і ділитися своєю творчістю з оточуючими… Митець – це не здатність римувати, це індивідуальне авторське бачення світу, десь аналог Бога-творця – того, хто здатен творити власну реальність, відмінну від інших. Взагалі деякі з відомих поетів (Стус, наприклад) не називали себе поетами, тому що це визначення теж стерлося, приїлося з часом, асоціюється з зайвим пафосом, у тому числі радянської доби, тому я не надаю багато значення тому, яку саме назву має моє бажання бути творцем власного світу у слові і ділитися ним.

– Які завдання ставите перед собою, якою є мета Вашої творчості?

– На мою думку, основною метою творчості є саме творчість, ні з чим не порівняна радість, з якою ти малюєш свою картину світу, транслюєш своє відображення емоції або події. Але не менш важливим для мене є також бажання ділитися цим індивідуальним баченням світу з іншими, отримувати від них емоційні реакції, відгуки, і чим більше коло, якому цікава моя творчість, тим більше виникає бажання і далі відображувати у дзеркалі своєї свідомості (і підсвідомості) навколишнє і ділитися ним з іншими. Без зв’язку з читачами автор мертвий (як без будь-якого дзеркала ти вже не зовсім упевнений у власному існуванні), але читачами, на мою думку, мають бути не тільки поети та літературні критики, оскільки останні бачать твори інших крізь специфічну призму: або шукають помилки, або оцінюють, наскільки це краще або гірше, ніж їхні власні доробки…Я маю на увазі саме освіченого читача, не пов’язаного з професійною літературою. Саме такого читача я люблю, його уваги я шукаю, він для мене – найцінніший, вразити його, донести до його розуміння своє бачення – найцікавіше завдання. З усього сказаного, власне, і випливає – не скажу «мета» – бажання: розширювати коло читачів, від яких поет отримує енергетику, необхідну для натхнення, для відчуття потрібності, для усвідомлення власного існування як поета.

– Чим відрізняється поезія від просто римованих рядків?

– По-перше, емоційним зарядом та індивідуальним баченням, по-друге, авторським умінням його транслювати читачеві. Знаєте, є такий, на перший погляд, нібито примітивний, критерій – «чіпляє» поезія чи «не чіпляє». Але він, на мою думку, стоїть найближче до формулювання різниці, тому що надає перевагу емоційному компоненту творчості, фіксує увагу на силі впливу твору на свідомість і підсвідомість, а не на тому, як це зроблено, не на формі – структурі та архітектоніці вірша. Форма є тільки засобом передачі змісту. Вона, безумовно, має бути ідеальною, але поняття про ідеал у кожного різне, кожен автор добирає форму на власний розсуд, тому що поезія – це перш за все творчість, а не ремісництво. Тому я як читач надам перевагу недосконалому віршу, який мене «чіпляє», а не вправно сконструйованій «римівці». Зауважу, що «вправно» теж у всіх різне – можливо, автор знаходиться на шляху пошуку нової форми і варто поцікавитись, якими засобами він передав емоцію, а не оцінювати твір, відштовхуючись від власних естетичних смаків. Знову ж таки, кожну людину чіпляють різні речі, навіть у різному настрої та в різний час доби можуть подобатись протилежні вірші… тому й критерії оцінки вірша завжди різні, усе дуже індивідуально…Я ніколи не вживаю слово «графоман», тому що будь-які «етикетки» для мене неприйнятні. Я часто натрапляю на тьмяну «не поезію» у доволі відомих письменників і на яскраві, живі приклади справжньої поезії у зовсім невідомих… Тому будь-які визначення є доволі умовними, а межа – доволі тонкою. Як би мені не муляла творчість окремих людей, я ніколи не ображу їх жодними визначеннями – хай краще буйно розквітає поетична творчість різних ґатунків, аніж випадково зачепити бодай одного майбутнього генія, обмежити його якимось рамками, рівняючи до власних смаків… Суспільство має плекати «інших», а не пнути на них загальновизнані критерії оцінювання. Поки що ми маємо, на жаль, протилежну картину, і чомусь жаліємось при цьому на відсутність геніїв.

– Юліє, Ви скрізь зазначаєте, що видали дві поетичні збірки: «Віршовані невитримані вина» та «Малявки міської мавки». Але ж є іще одна, найперша збірка поезій – «EXIT–  (2012 рік)…

– Перша збірка ще не зовсім зріла у професійному плані, більшість творів у ній російськомовна, тому я про неї нечасто згадую. Там є цікаві знахідки в плані форми та змісту, окремі вірші я друкувала потім у колективних збірках, але в цілому це була швидше спроба пера. Ще в ній є доволі цікавий прозовий твір «Нотатки подорожнього», щось на зразок дуже відвертої сповіді-біографії, яку мені й зараз цікаво перечитувати, повертатися до себе колишньої.

– У січні 2020 року Ви брали участь у концерті «Літературно-музичний коктейль “На трьох”». Часто виступаєте зі своєю творчістю на публіці?

– Так, мені дуже подобається спілкування з аудиторією, тому, якщо запрошують виступати – у колективному заході або на власному творчому вечері – завжди погоджуюся. Люблю бачити живу реакцію на вірші, зміни на обличчях людей, коли вони сприймають поезію, я цим насолоджуюся… Доводилося виступати в великих залах та маленьких кав’ярнях, на радіо та телебаченні, навіть брати участь у поетичних екскурсіях – будь-який формат має свої переваги і недоліки. Лише виступи онлайн, на жаль, не можуть замінити атмосфери живого спілкування, але в них теж є плюс – люди з інших міст можуть побачити та почути наживо, як звучить у авторському виконанні поезія.

– Наскільки сильно на Вас впливає навколишня дійсність? 

– На мене особисто впливає, і дуже суттєво. Поетична особистість, як на мене, – це чутливий інструмент, який трансформує потік свідомості у текст, і будь-які перешкоди, починаючи від політичної ситуації та закінчуючи особистим життям і погодою, можуть вплинути як негативно, так і позитивно. Причому пропорція може бути зворотна: чим гірше навколо ситуація, тим яскравіше і емоційніше виходять вірші, які зазвичай ідуть цілісним потоком, видихом, начебто ти намагаєшся зреагувати на подразнювач... А може бути й навпаки – спокійний позитив навколо народжує вишукану поезію, яка поступово виплітається, мов в’язана серветка. Мені здається, що читацька аудиторія сьогодення більше полюбляє вірші-«серветки»: вони гармонізують дисгармонійний оточуючий світ, на відміну від різких віршів-«видихів», які його віддзеркалюють.

– Скажіть, а як поетка відчуваєте відповідальність за свій народ і за свою країну? 

– Так, але відчуваю, перш за все, відповідальність за власні дії. У 2014 році я повністю перейшла на українську в поезії, хоча до цього писала десь 50 на 50, почала викладати вірші в мережі. Вирішила для себе, що Україні в скрутний час потрібні мої здібності, творчість, а українська – це мова, яка здатна об’єднувати людей з різних частин країни, мова, яку розуміють усі. Я читаю вірші на публічних заходах, пропагую мову – це, як на мене, особливо важливо в Центральних та Східних областях країни. Певною мірою це волонтерство, оскільки не має стосунку до основної роботи, забирає час, збірки видаються за власні кошти. Оскільки моя родина, крім бабусі, російськомовна, я ще й відчуваю величезну відповідальність за правильну мову моїх поезій: постійно користуюся словниками, перевіряю форми, відмінки, відмінювання, працюю над собою. На мою думку, мої твори і є той мінімум, який я можу доволі якісно робити для своєї країни. Вислів «роби, що маєш, і нехай буде те, що буде» мені дуже імпонує. Болить війна, ситуація у країні, болять щоденні втрати… Але писати про війну для мене неможливо, тому що я чудово розумію – так, як це роблять очевидці (а в мене є кілька талановитих знайомих поетів з мережі, які бачили реальні військові дії та брали в них участь), я ніколи не напишу, настільки це боляче, реально, живо, настільки це по-справжньому… Після їх рядків, написаних кров’ю, вірші тих, хто безпосередньо не мав до цього стосунку, не пропустив через себе у реальності, для мене, вибачте, звучать дещо штучно. Можливо, я помиляюсь, але пишу про те, що відчуваю на власному досвіді, у чому я можу бути абсолютно щирою – любовна лірика, пейзажна, філософська.

– Аналізуючи Ваші тексти, ризикну припустити, що один із улюблених письменників – Гоголь. Ким ще надихаєтеся?

– Так, дійсно, Микола Гоголь – один із тих письменників, на текстах яких я зростала та формувалася як особистість. Крім Гоголя, це Тарас Шевченко, Леся Українка, Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов – російські й українські класики. Потім додалися Олена Теліга, Павло Тичина, Олександр Олесь, Ліна Костенко, Василь Стус, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, російські письменники Срібного віку та шістдесятники, радянські поети-барди 70-80 років…То були часи юності, коли книжки просто-таки ковталися… Потім я вчилася на філологічному факультеті Полтавського педагогічного, тому змушена була перечитати всіх програмних класиків і сучасників: українських, російських, закордонних – інколи, готуючись до іспитів, доводилося перечитувати кілька книжок за ніч, не завжди за бажанням… Можливо, тому зараз читаю менше, більше пишу своє. Звісно, є улюблені поети з відомих: Юрій Іздрик, Сергій Жадан, Оксана Забужко, люблю також творчість Наталки Фурси, Власти Власенко, Богдана Томенчука, Ігоря Павлюка та багатьох інших надзвичайно цікавих поетів-сучасників. Мені здається, багатовіковий досвід народної пісні у нашій країні зараз перевтілюється у масову поетичну творчість, тому кожного дня відкриваю для себе нові імена.

– Чим жіноча поезія відрізняється від чоловічої? 

– Якщо відверто, я не бачу великої різниці між справжньою талановитою жіночою та чоловічою поезією… Звісно, можна завважити, що жіноча поезія більш індивідуалізована, особистісна, відверта, інтуїтивна, а чоловіча більш узагальнююча, стримана, логічна, філософська… Але це надто загальні закономірності, оскільки я зустрічала безліч зразків «чоловічої» поезії у жінок і «жіночої» у чоловіків. У геніальної поезії немає статі, я б так сказала.

– Як може сучасна жінка поєднувати прозу життя і творчий політ? 

– Може, але доволі важко. Як я вже казала, будь-яка дрібничка може збити з настрою, зашкодити натхненню… А родина та основна робота, яка годує і без якої неможливо обійтися, забирають багато часу. Інколи я думаю про те, щоб перейти на режим «донацій», коли читачі купують книжки, перераховують автору гроші за творчість. Автори «на самозабезпеченні» є, навіть чимало, вони друкуються за власні кошти та потім успішно реалізовують книжки у різних мережах. Але якщо ти займаєшся тільки поезією, то автоматично відключаєшся від інших сфер життя, від спілкування з людьми з різних прошарків суспільства, а мені здається, що митець має комунікувати з людьми якомога більше, бачити процеси, які відбуваються у країні, так би мовити, зсередини. Тому зосереджуватися лише на поезії, як на мене, не зовсім корисно для автора. Через те намагаюся поєднувати «політ і прозу». Інколи, «коли на маму нападають вірші», родина змушена ходити навшпиньках, за цей час підгорає обід, вода заливає сусідів поверхом нижче, з роботи постійно телефонують з жорсткими вимогами нарешті зробити на вчора щось украй необхідне, але, зрештою, складнощі у житті лише додають відчуття екстриму, яке так необхідне для творчості. 

Спілкувався Максим Петях
18.05.2021 р.

Із поезією Юлії Стиркіної можна ознайомитися на сторінках «Дебют-газети» № 1 (3) за 2020 рік

Закрыть

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ. Людмила Ясна про свій роман «Та, що “в темі”»: «Я не мала наміру написати біографію моєї знайомої»

Ми сидимо під крислатим деревом і розмовляємо.

– Ти така спортивна, а зі спини схожа на пацана, – кажу і думаю, чи не ображу цими словами нову знайому.

Вона сміється:

– Навіть моя матінка якось подумала на мене, що то хлопець іде. Не впізнала.

Слово за слово, і жінка відкрилася мені.

– Та про тебе можна книжку написати! – вражено вигукую.

– Напишіть, я не проти. Тільки ім’я змініть.

Так почалася історія цієї книжки.

Після того, як жінка, яка стала прототипом моєї героїні, за кілька наших зустрічей розповіла свою історію (ми записували на диктофон), після консультацій видавчині, що добре знається на темі, психологів і дитячого сексолога та прочитання безлічі статей про спільноту ЛГБТ... я втонула в матеріалі. Тож почала його структурувати.

Я не мала наміру написати біографію моєї знайомої, тому крізь факти почали проростати художні домисли й зовсім інший світ, в якому оселилася героїня Руслана. Вона багато в чому відрізняється від жінки, яка спонукала мене до написання роману, але повністю ввібрала в себе її психологію, життєві принципи, доброту й порядність.

І ось настала бентежна мить творіння: літери складалися в слова, слова – у речення, речення – в абзаци... Кожний письменник знає, яка це радість і мука – творчий процес.

І ось, коли книжка була дописана, я вирішила надіслати її на «Коронацію слова-2019». Я вже й раніше надсилала на цей конкурс свої твори, зокрема, роман «Кохання Зеленого Крокодила» – двічі.

Цього разу я відчувала: мені пощастить. Це було таке незвичне, але впевнене відчуття, як наче я зазирнула в майбутнє, і подія вже відбулася. А ще хтось мені сказав, чи, може, я десь прочитала, що популярними стають ті твори, в яких підіймаються гострі соціальні проблеми, які не можуть бути розв’язані найближчим часом, а то навіть протягом сторіччя. І тоді я подумала, що тема мого роману саме така. Бо в нашій країні ще не скоро люди стануть толерантними до представників ЛГБТ. Хоча, коли я писала, то про таке не думала.

І ось за тиждень до події мені зателефонували й повідомили, що я в номінації. Це була для мене така радість! Справдилося моє передчуття! Мені хотілося отримати номінацію «Вибір видавця». На церемонії я так цього бажала, що коли побачила епатажну Монро, навіть не подумала, що вона має до мого роману якесь відношення. А це ж було так очевидно! Саме вона й вручила мені диплом в номінації «Інший вибір».

Після «Коронації» я надіслала роман у «Дебют-газету», і він був надрукований у травневому номері 2020 року. Ось так цей твір приніс мені ще одну радість.

Людмила ЯСНА

Роман «Та, що “в темі”» Людмили Ясної можна прочитати в «Дебют-газеті» № 3 (5) за 2020 рік

Закрыть

ІНТЕРВ’Ю. Оксана Зененко: «Настав час повернутися до своїх витоків і дізнатися більше про свою справжню історію»

 

Оксана Зененко – херсонська письменниця. У літературі дебютувала під псевдонімом Діана Ясна у 2014 році з романом «Дорога до щастя» та повістю «Мрії збуваються». У 2019 році в «Дебют-газеті» вийшов друком роман «Чемпіонка». Багаторічне захоплення авторки історією України й, зокрема, дослідження епохи Гетьманщини лягли в основу романів «Останній лицар гетьмана» і «Таємна місія гетьмана».

– Багато моїх знайомих письменників є філологами, або принаймні мають схильність до гуманітарних наук. Оксано, як Вам вдалося поєднати бухгалтерський облік та письменницьку діяльність?

– У шкільні роки, зокрема, уже в старших класах, мені однаково добре давалися і технічні, і гуманітарні науки. Втім, історію та літературу любила найбільше, але це сприймала скоріше як хобі. Читала я багато, і писати свої коротенькі оповідання почала десь у 14 років. Коли настав час визначатись із майбутньою професією, я все ж обрала економічний факультет і спеціальність «бухгалтерський облік і аудит». Уже 20 років працюю за фахом. Роботу свою люблю не менше, ніж літературну діяльність. І навіть бачу між ними деякі спільні риси, хоча, на перший погляд, вони здаються зовсім різними. Бухгалтерський облік вимагає таких рис, як уважність, зосередженість, відповідальність, знання багатьох законів, а також слідкування за їх змінами (часто на підприємстві головний бухгалтер і юрист – це одна і та сама особа). Таких самих навичок вимагає і письменницька діяльність. Одного натхнення недостатньо, щоб написати серйозний твір. Це відповідальна робота з детальним вивченням абсолютно різних сфер діяльності й випадків із життя. І вони мають відповідати дійсності або максимальній правдивості, якщо йдеться про історичні романи. Вочевидь, технічна частина має певний вплив під час написання рукопису: зазвичай я пишу за попереднім планом. Іноді в процесі роботи він може зазнавати деяких змін, але не суттєвих... Ось так і поєднується в мені магія цифр із магією слова.

– Роман «Чемпіонка» (2019 рік) написаний на основі реальних подій. Хто є прототипом головної героїні?

– Так, роман «Чемпіонка» справді написаний на основі реальних подій. Головна героїня має свій прототип у реальному житті, хоча й дещо відрізняється від неї. Марія Сєдова – успішна спортсменка з кількох напрямків фітнесу, і, власне, саме її історія життя та спортивна кар’єра покладені в основу сюжету роману. Події відбуваються в Києві.

– Як будували роботу над романом?

– Спочатку сюжетна лінія була прописана у вигляді синопсиса, потім тривав збір матеріалів. Також Марія стала моїм консультантом з багатьох питань стосовно того виду спорту, про який ішлося у творі, і допомогла відтворити в романі всі необхідні деталі. Загалом робота над рукописом тривала протягом року.

– Під час презентації роману «Останній лицар гетьмана» (2020 рік) Ви зауважили, що описані там часи дуже схожі на те, що відбувається в нашій сучасності з 2014 року. Це незадоволеність сьогоденням, бажання показати варіанти вирішення теперішніх проблем?

– Основною ідеєю було показати причини того, чому наша історія ніби «ходить по колу». На жаль, її уроки залишаються невивченими. З колишніх помилок не зроблено висновків і, відповідно, виникають певні наслідки. Адже одна подія тягне за собою іншу... У часи гетьмана Дорошенка визвольна війна проти двох країн-загарбників (Московії та Польщі) зазнала поразки через відсутність єдності всередині самої України. І тоді існували політичні сили, які демонстрували чи то промосковські, чи то пропольські погляди. Дорошенку доводилось воювати ще й з ними (і дипломатично, і навіть шаблею). Ці полковники, оголошуючи себе гетьманами за підтримки загарбників, вносили розкол у суспільство, що слугувало лише на користь зовнішнім ворогам і, зрештою, зводило нанівець мету Дорошенка – мати єдину незалежну країну. Невизначену політичну позицію займала навіть Запорізька Січ, сила якої була так потрібна тоді українському гетьману. Однак детальніше про всі ці події буде в самому романі. Розказувати більше – означатиме спойлерити сюжет.

– Ви вірите, що життя в Україні можна змінити на краще?

– Звісно, бо по натурі я – оптиміст і щиро бажаю розквіту своїй країні. Однак не впевнена, що це станеться скоро. Певно, ще «походимо по колу», відпрацьовуючи незнання своєї справжньої історії.

– Коли ви закінчили свій перший історичний роман, були сумніви, чи сподобається книга читачам?

– Так, я завжди з певним хвилювання очікую виходу своєї книги. Безумовно, мені цікаво, як її приймуть читачі. Втім, історичний роман має свою читацьку аудиторію. І це нормально, бо всі ми різні й полюбляємо різні літературні жанри. Хоча я і намагаюся подавати всі історичні події без перенавантаження, залучаючи до твору також і художніх персонажів, аби історичні факти сприймалися легко та ненав’язливо. «Останній лицар гетьмана» вже отримав багато схвальних відгуків, і це, звісно, приємно.

– Український історик Антонович зазначив, що Дорошенко був, безперечно, найталановитішим, найрозумнішим, справжнім патріотом, котрий дбав про долю свого народу. А яким ви зобразили гетьмана Петра Дорошенка?

– Також і відомий історик Микола Костомаров характеризував Дорошенка як людину «щиро віддану й незмінно вірну ідеї незалежності й самобутності своєї Батьківщини», палкого продовжувача справи Богдана Хмельницького. Таку ж високу оцінку діяльності гетьмана дав історик Михайло Грушевський: «Був він чоловік великого духа, душею та тілом відданий визволенню України, який прагнув поставити Україну в незалежне й нейтральне становище між Москвою та Польщею та забезпечити їй повну свободу і автономію». Звісно, створюючи образ Петра Дорошенка, я користувалася науковими дослідженнями наших істориків, жодним чином не додаючи щось від себе. Навпаки, усі художні персонажі вписані в сюжет так, аби своїми діями не порушувати хід історичних подій. Надзвичайно цікавою сьогодні є остання монографія про діяльність Дорошенка відомих істориків В. Смолія та В. Степанкова під назвою «Петро Дорошенко», де викладено багато нових фактів про добу цього гетьмана та нього самого, як людину й політика. Власне, усі ці наукові дослідження і стали мені в нагоді під час роботи над романом.

– Ваш інтригуючий роман «Таємна місія гетьмана» (2021 рік) змушує під іншим кутом подивитися на історичну постать Івана Мазепи. Це якась зміна акцентів?

– Скоріше спроба докопатися до істини, вивчивши безліч історичних досліджень, проаналізувати їх і скласти в єдину картинку. Звісно, наскільки це можливо сьогодні. Постать Івана Мазепи як людини й політика, а також події 1689-1709 років подані в романі на базі багатьох опрацьованих історичних джерел, без залучення будь-яких московських міфів і фейків.

– Відомо, що погляди росіян і українців на історію дуже різняться. Що думаєте про книгу С. Бєлякова «Тінь Мазепи»?

– Я не читаю ні російських, ні радянських істориків у контексті їхніх поглядів на Мазепу чи українську історію. Не бачу в тому жодного сенсу, оскільки неупередженості там немає. Історія Росії була вперше описана за наказом Петра І і під його особистим суворим контролем. Це відбулося вже після подій Полтавської битви. Разом з іншими вигідними Москві фейками, на гетьмана Мазепу було вдягнено ярлик зрадника, який досить вдало впроваджувався в українське суспільство протягом кількох століть. Єдиним винятком для мене стала історикиня із Санкт-Петербурга Тетяна Таїрова-Яковлева з її науковими працями про Мазепу та «Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти Гетьманщини», оскільки вона має доступ до наших архівів (кожен документ у її працях зазначається за номером і місцем зберігання), які були вивезені до Московії після спалення Меншиковим Батурина й пізніше.

– Як збираєте інформацію? З якими матеріалами й архівами працюєте?

– Відкритих джерел, на щастя, зараз багато, у тому числі й тих, які були заборонені за радянських часів (наприклад, роботи наших істориків, які працювали в еміграції, де мали доступ до польських, шведських, турецьких архівів і відповідно друкувалися за кордоном). Радують наукові праці наших сучасних істориків. У моєму романі «Таємна місія гетьмана» зазначені всі наукові дослідження, з яких було взято інформацію під час написання книги. Зазвичай збір історичної бази триває досить довго. Я використовую і фонди київської бібліотеки імені Вернадського, і, як вище зазначила, наукові праці наших дослідників, і дані Інституту національної пам’яті, і відео мандрівників та інтерв’ю відомих істориків на Youtube-каналі, старовинні карти.

– Я знаю, що вам доводилося їздити в ті місця, про які пишете. Куди саме?

– Під час роботи над книгою «Останній лицар гетьмана» я побувала в колишній гетьманській столиці Чигирині (зараз туристичне містечко в Черкаській області), де відбудована гетьманська резиденція, відновлено бастіон Дорошенка, церкву Петра й Павла, яка існувала в часи цього гетьмана. Усе це дуже надихає та дозволяє ніби поринути в далеке минуле. Крім того, у Чигирині мені вдалося змістовно поспілкуватися з науковими співробітниками музею імені Б. Хмельницького та отримати відповіді на важливі для моєї роботи запитання. Також побувала в Кам’янець-Подільському, зокрема, відвідала славнозвісну фортецю, де також ступала нога героя мого роману – гетьмана Дорошенка, і де відбулася найважливіша в його політичній діяльності битва (1672 рік, Бучацька угода) під час облоги цієї фортеці, яка тоді належала полякам. Звісно, не раз була в Києві, оскільки він фігурує в моїх творах. На черзі цього літа – Батурин, ще одна колишня гетьманська столиця. На жаль, через карантинні обмеження мені не вдалося відвідати її раніше. Під час роботи над романом «Таємна місія гетьмана» допомагав інтернет, старовинні карти, де зображено вигляд міста у XVII- XVIII столітті, відео.

– Як гадаєте, чому історичні романи користуються сьогодні особливою популярністю?

– Певно, нарешті, настав час повернутися до своїх витоків і дізнатися більше про свою справжню історію. У цьому жанрі працюють декілька сучасних талановитих письменників, а також з’являються нові автори, які перемагають у конкурсах, отримують пропозиції друку від видавництв, активно популяризують свою творчість (проводять презентації, ведуть сторінки в соцмережах). Мені б дуже хотілося, щоб жанр українського історичного роману розвивався і далі. Сподіваюся, так і буде.

– У чому секрет хорошого історичного роману?

– На мою думку, аби історичний роман вийшов вдалим, він має бути із захопливим сюжетом, із цікавими художніми персонажами, вболіваючи за долю яких, читач мимохідь дізнається про важливі історичні події. І правдивість цих подій має бути дотримана автором, якщо він бажає донести щось важливе з нашої історії. До того ж зробити це ненав’язливо, аби читач мав змогу самостійно проаналізувати історичні факти та зробити власні висновки.

– Якби ви могли повечеряти з кимось із реальних історичних осіб, хто б це був?

–  Із задоволенням би повечеряла з гетьманом Петром Дорошенком. Попри мою детальну роботу з його епохою та діяльністю, є кілька запитань, на які я так і не знайшла відповідей. Вони не увійшли до самого роману, однак усе ще не дають мені спокою. Звісно, я підозрюю, якими вони можуть бути на базі аналізу його політичного портрета, але мені б дуже хотілося почути їх саме від нього. Сподіваюся, колись я їх знайду в науковій літературі. Так часто буває. Історіографія як наука весь час розвивається й поволі відкриває нам свої приховані таємниці. Аби тільки ми захотіли їх знати.

Спілкувався Максим ПЕТЯХ
12.06.2021 р.

Роман «Чемпіонка» Оксани Зененко можна прочитати в «Дебют-газеті» № 2 за 2019 рік

Закрыть

ВІДГУК. Творчість Олега Колянківського надихнула на проведення уроку позакласного читання в старших класах

Есе та поетичні твори Олега Колянківського можна прочитати в «Дебют-газеті» № 1 (3) за 2020 рік

Використовую твори авторів «Дебют-газети» на уроках української літератури для учнів 9-11 класів. Січневий номер газети за 2020 рік вразив творчістю Олега Колянківського. І як наслідок – співпраця з автором. Виник задум, який має реалізацію в життя, – це урок позакласного читання в старших класах «Все на світі стверджує любов» (за творчістю Олега Колянківського). Розробки цього уроку могло б і не бути, якби не сучасна газета, що пропагує літературне слово.

Матеріали уроку цікаві, інноваційні, багаті на емоційно-навчальне та виховне спрямування. Тут і відеозапис есе в авторському виконанні, і презентація життєпису письменника, і музичний звукозапис мелодій, читання творів молодого початківця-літератора учнями, вивчення матеріалів з теорії літератури. До роботи на уроці задіяні дві учнівські групи, які виконують місії читців-декламаторів та дослідників-науковців. Приємним сюрпризом для учнів є бейджики з портретом, автографом та життєвим кредо автора – «Все на світі стверджує любов».

Світлину, де Олег Колянківський, актор театру і кіно, лауреат чисельних міжнародних конкурсів та фестивалів театрального жанру, із радісною звісткою про першодрук своїх творів тримає «Дебют-газету», теж уміщено в презентацію уроку.

Як добре, що українська спільнота має таку цікаву та змістовну газету. Подяка щира працівникам «Дебют-газети» за небайдуже ставлення до літературної справи, яку вони виконують професійно та з любов’ю.

Наталія ЮНІЦЬКА

Закрыть

ІНТЕРВ’Ю. Юрій Васюк: «Мій стиль починають упізнавати»

– Юрію, маєте в доробку багацько п’єс та сценаріїв. Мабуть, за освітою Ви сценарист чи режисер?

– Ні. Я технолог хлібовиробництва. Усього вчився самотужки на форумах та з літератури. А також із майстер-класів діючих драматургів.

– Із чого розпочалася Ваша творча біографія і що було написано найпершим?

– Мені завжди було цікаво щось придумувати. Ще до епохи інтернету я написав історію про трьох невісток та свекруху. Коли почалась глобальна інтернетизація України, то вже тоді знайшов в мережі форуми та літературу. Почав спілкуватися та читати і зрозумів, що це не так просто. Головна задача того, хто пише, – зрозуміти, для чого ти пишеш. Знайти потрібний посил, ідею, яку хочеш донести до когось. Отже, спочатку я шукаю ідею, яку хочу розказати, потім вже форму.

– Ваші творіння не для широкого загалу, я так розумію? Хто «споживач» творів Юрія Васюка?

– Для кожної роботи є цільова аудиторія. Тому, дивлячись, хто чого хоче подивитись. Є і драми, і комедії, і сатира. Дитячі теж є.

– До речі, про дитячі... Ваші п’єси для дітей завжди мають повчальний підтекст?

– Так. Кожна робота написана для того, щоб потім спонукати подумати над собою і своєю поведінкою.

– А п’єси для дорослих писати важче?

– Авжеж. Бо вже написати щось оригінальне дуже складно.

– «10 000 років до н.е.», «Коматозники», «Мавпи»... Лише назви цих п’єс уже викликають зацікавлення. Які теми там піднімаються?

– У «10 000 рр.» – тема захисту своєї землі. «Коматозники» мають змусити подумати над своїм життям, щоб не було соромно за себе на прийомі у Всевишнього. «Мавпи» – це фантасмагорія. У ній я провожу аналогії з нашим суспільством і суспільством розумних мавп. Дивлячись або читаючи п’єси, глядач має сам розуміти те, що хоче донести до нього автор.

– І ось так плавно ми підібралися до однієї з найнеформатніших п’єс сьогодення – драми «SOBAKA», головний герой якої – хлопець років 25-30. Розкажіть, як виникла ідея створення?

– У нашій країні, яка найбідніша і найкорумпованіша не тільки в Європі, а мабуть і у світі, є багато людей, які можуть собі дозволити годувати своїх собак парною телятиною. А є такі люди, які не завжди можуть собі дозволити навіть дешеві субпродукти. Ось через цей контраст і виникла ідея п’єси.

– Давайте для тих, хто не в курсі, коротенько змалюємо тему п’єси...

– У заможний будинок потрапляє молодий хлопець, якого господар вважає за собаку. Хлопець живе на килимку в кухні, де проводять свій час кухарка та водій, що працюють у багатія. Між трьома цими героями і відбуваються певні взаємовідносини і трансформації.

– 2019 року п’єса «SOBAKA» здобула першу премію конкурсу «Коронація слова» в номінації «п’єси». Який посил закладено в драмі?

– Кожен може побачити в ній щось для себе. Там багато чого закладено. Тому має вирішити глядач. Недарма ж п’єса перемогла. Як я зазначав, глядач сам повинен мати своє розуміння матеріалу, який він дивиться. Автор має підштовхнути до роздумів...

– Театрам пропонували її для постановки?

– Так. П’єса вже поставлена в Києві. Можливо, ще хтось захоче. Я буду радий співпрацювати.

– Який театр ставив?

– «Новий український театр» на Михайлівській.

– Цікаво! Не думали про адаптацію для кіно?

– Думав і думаю. Але треба все ретельно обміркувати, розширити історію, персонажів, світ. Це займе багато часу. Тому коли це станеться, то вже інше питання. Я ще подумаю про формат. Можливо міні-серіал.

– Як гадаєте, театральне мистецтво ще довго залишатиметься актуальним? Кінематограф не витісне його?

– Думаю, ще буде актуальним. Люди хочуть бачити живу гру. Але, можливо, усе може змінитися з появою глобальної віртуальної реальності.

– Чому глядачі зараз віддають перевагу: класичним творам чи постановкам п’єс сучасних авторів?

– Класика перевірена роками. Тому, гадаю, що класичним постановкам.

– На кого Ви орієнтуєтеся у своєму мистецтві?

– Сам на себе. Намагаюся бути оригінальним. Звісно, роботи можуть нагадувати когось, але мій стиль уже починають упізнавати.) Бо в доробку – різні форми й жанри. Може, якісь роботи і можуть бути схожими з чиїмись.

– Що Ви думаєте про сучасний театр, особливо авангардний?

– Я надаю перевагу класичному, із цікавою драматургією та цікавими вирішеннями. А цього зараз мало. Але театр не може стояти на місці.

Кожен знаходить те, чого шукає. Я можу запропонувати щось своє. Якщо це когось зачіпає і комусь цікаво, то мені приємно. Значить, не даремно витрачав свій час за роботою.

– Кого в історії українського театру та драматургії вважаєте найсильнішим, найяскравішим?

– Кожна епоха дає своїх героїв. Тому в кожній епосі можна виділити талановитих людей. Мені подобаються Курбас, Старицький. Серед сучасників, звісно, Ворожбит, Ар’є, Неждана.

– У «Коматозниках» обігруєте світ, як велетенський супермаркет. Чи заснована Ваша п’єса на філософії Бодріяра – суспільство споживання?

– Ні. Трохи не так. У «Коматозниках» ідея була в тому, що на той світ нічого забрати не можна. Тільки свої вчинки, які накоїли за життя. Тому я в сатиричній формі це подав для роздумів. Цю виставу мають побачити ті, про кого в ній ідеться. І не тільки вони. Але вони в першу чергу.)

– Вдячний за гарну розмову! Кілька слів під завісу...

– Переказую вітання всім знайомим та друзям. Глядачів запрошую на свої вистави, а режисерів – до співпраці. Усім дякую.

Спілкувався Максим ПЕТЯХ
15.10.2020 р.

П’єси Юрія Васюка опубліковані в «Дебют-газеті» № 2 за 2019 рік та в № 4 (6) за 2020 рік

Закрыть

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ. Марина Єщенко про свій роман «Бібліотечний детектив»: «Не знаю що пишу, але вже п’ятнадцятий розділ»

Роман «Бібліотечний детектив», а також оповідання «Зачарована бібліотека» Марини Єщенко можна прочитати в «Дебют-газеті» № 1 (3) за 2020 рік

Особливість мого роману «Бібліотечний детектив» у тому, що я його почала писати у 2012 році, написала кілька розділів і закинула (як це було вже неодноразово). Потім у 2014 році написала «Бібліотекарки не виходять заміж», тож уже й не згадувала про цей твір. А цього року (2019-го. – Ред.) була в приймальній комісії. Абітурієнтів було багато, але під вечір їх уже майже не було. А я така людина, що не можу нічим не займатися. Тож почала ритися на своїй сторінці на сайті office.live.com, там було багато моїх недописаних творів. І тут я знаходжу початок свого бібліотечного детективу. Прочитала. Що планувала далі писати – геть не пам’ятаю. Але вільний час є, тож сіла написала план, і щовечора писала по розділу.

Пам’ятаю, як колежанки, здивовані, що я тарабаню по клавіатурі, запитали, що я роблю, і я відповіла: «Не знаю що, але вже п’ятнадцятий розділ». Думала, що треба дописати в приймальній комісії, інакше взагалі не допишу. Один розділ писала 1-2 дні. І тут залишається один день і два розділи по плану. «Ну все, – думаю, – не допишу». Але останнього дня ми сиділи на роботі до десятої години, роботи було мало, бо ми лише підбивали підсумки, кілька абітурієнтів принесли оригінали документів, кілька переклали документи з однієї спеціальності на іншу, але загалом було затишшя.

Тож я дописала роман, що завис у повітрі з 2012 року. Ось так))) А чудова літературна газета, яких зараз практично немає в Україні, опублікувала його.

Марина ЄЩЕНКО

Закрыть

ІНТЕРВ’Ю. Неформатний Макс Плющ публікує лірику вулиць на сторінках літературного видання

Здавалося б, культурне життя не надто бурхливе у регіонах. Що вже й казати про андеґраунд… Утім, усі стереотипи руйнує своєю творчістю та різноманітними проектами Макс Плющ. «Дехто вважає, що ліриці вулиць не місце в поетичних збірках, антологіях, альманахах. Мовляв, таке мистецтво може декламуватися виключно в прокурених нічних закладах. Але всеукраїнське літературне видання “Дебют-газета” руйнує вщент усі ці стереотипи!», – пише Макс на своїй сторінці в мережі. І справді доводить, що некласичне може бути цікавим громадськості.  Херсонський поет, прозаїк, публіцист, інтерв’юер та радіоведучий Макс Плющ (МП) у відвертій розмові про реп-поезію, творчість, програму на радіо та багато іншого.

– Максиме, ми знаємо, що ти не тільки пишеш поезію, а й маєш чимало проектів, пов’язаних із культурним життям Херсонщини…
– Так, займаюся багатьма проектами, і моя творчість не обмежується поезією. Уже рік, як я створив групу у «Фейсбуці» для творчих людей та для тих, хто обожнює творчість. Називається «Підземка». Там усі бажаючі публікують свою творчість: поезію, прозу, власні картини, фотороботи, стріт-арт, рукоділля та інше. Нещодавно ця група вийшла за межі області, тепер ми всеукраїнський паблік. Поміж цим я також активно роблю своє там… Публікую періодично інтерв’ю з творчими особистостями нашої країни в текстовому варіанті: Костянтин Грубич, Ярослава Дегтяренко, Слава Соломка, Віктор Артамонов, Юрій Васюк, Сергій Сєрко, Ірен Роздобудько. Також на «Українському радіо. Херсон» почав вести інформативну рубрику в ранковому шоу. То п’ятихвилинні щотижневі випуски з новинами зі світу музики, кіно, літератури.

– О, це дуже цікаво. Розкажи, будь ласка, історію про публікацію твоєї нетипової реп-поезії в класичному виданні?
– Щодо того як наважився: я маю бажання донести свою творчість до якомога ширшого кола читачів, а тому публікуюся в багатьох виданнях уже давно! Спочатку це були публікації в соціальних мережах, пізніше – у районних газетах та літературних виданнях із різних областей країни. А коли з’явилося всеукраїнське видання «Дебют-газета», одразу захотілося потрапити туди зі своєю реп-поезією! Не встиг надати матеріали до другого номеру, тож публікувався в третьому. Дуже пишаюся тим, що це ще й газета з мого рідного міста Херсон. Редакція певний час розглядала мої тексти, і мені чомусь здалося, що відмовлять, оскільки я не поет точно! Те, що я роблю, дехто називає піснями, а мене – поетом-­піснярем. І в цьому є доля правди! Пишу своє майже завжди під якусь мелодію чи певний біт. Ну мінімум, настукуючи ритм по столі олівцем. Мабуть, то відголоски мого минулого, пов’язаного з захопленням реп-музикою. А щодо реакції: наче поки позитивно ставляться або ігнорують просто, а в мене немає мети подобатися всім.

– Як ти взагалі вирішив спробувати себе у поезії?
– Поезію люблю ще з дитинства, а от мої перші тексти з’явилися в студентські роки. Саме тоді я почав займатися реп-музикою, зачитувати власне на диктофон, створювати мінусовки, знімати примітивні кліпи.

– Хто ти за фахом, між іншим?
– Одразу хочу зазначити, що не маю спеціальної освіти журналіста чи радіоведучого! А всі ті проекти роблю, керуючись власними відчуттями. Навчався я на спеціальності «правознавство», а за професією юрист.

– Ти мріяв про юриспруденцію чи просто пішов кудись по вищу освіту?
– Ні про яку юриспруденцію мови не було. У старших класах школи планував стати вчителем або програмістом. А коли прийшов час обирати вуз, обрав ту спеціальність, в якій був відсутній контакт із цифрами. Не дружать вони зі мною, а я з ними. Багато моїх знайомих письменників за освітою –зовсім далекі від літератури, і це не заважає їм займатися улюбленою справою. Головне – вірити в те, що ти робиш!

– Зараз ти займаєшся лише творчістю?
– Не сміши. Займатися виключно творчістю в нашій країні важкувато! Працюю за фахом – юристом.

– Все ж таки фах юриста тобі став у нагоді. Добре, розумію, що люди йдуть у творчість не заради мети, але чи є в тебе мрія або ж вершина в цьому напрямі? Що ти б хотів підкорити?
– Є люди, яким важко жити, бо вони не знають, чого хочуть! Вони всім не задоволені, їм всі винні. Я приблизно маю уявлення про те, чим би хотів займатися все життя. Це щось пов’язане з радіо, телебаченням, літературою. Маю багацько ідей! Прикро, коли неможлива їх реалізація з певних причин. Дуже радію, якщо вдається здійснити задумане. Так вийшло з моєю авторською рубрикою на «Українському радіо. Херсон». Продюсери підтримали мій задум, повіривши в мене. За що я щиро вдячний їм. Ще хотілося б повернутися до реп-мистецтва. Маю в планах записати дебютний альбом. Назбиралося матеріалу. Зараз якраз шукаю музиканта, діджея, бітмейкера чи когось, хто створює музику для співпраці або створення дуету, гурту. Звісно, хотілося б займатися виключно творчістю, не відволікаючись на буденні справи. То і є моя заповітна мрія!

– З приводу реп-поезії, дуже незвичний напрям, чи маєш ти колег серед свого кола спілкування? І в чому плюси саме цього жанру для тебе? Так легше створювати?
– Нічого незвичного не бачу! Реп не сьогодні придумали. У його сучасному вигляді з’явився ще в 1970-х роках. Але погоджуся, що не кожен любить цей напрямок. Я знайомий з багатьма реп-виконавцями нашої країни і шкода, що їх мало знають. На популярність потрібні гроші! Якщо говорити про мене, то мені дійсно так легше писати тексти. Ніколи майже не писав у тиші, про що раніше зазначав. А те, що потім хтось може це прочитати як поезію, – тільки плюс. Речитатив свого часу допоміг мені ознайомитися з безліччю цікавих творів. Зокрема, «Кобзар» Т. Г. Шевченка я прочитав повністю за кілька днів, виконуючи реп під біт.

– Що порадиш тим, хто живе в маленьких населених пунктах, але хоче культурного насичення і розвитку?
– Порада проста – шукайте! Серйозно, пошукайте в інтернеті інформацію про різні заходи у вашому регіоні. Зараз купу різних гуртків створили. Також письменники почали відвідувати провінційні міста, презентуючи власні книги. І, звичайно, якщо щось хочете, а вам цього бракує – створіть це самі! Я так роблю!

27.01.2020 р.

Спілкувалася Олександра СЄРОВА

Із творчістю Макса Плюща можна ознайомитися в «Дебют-газеті» № 1 (3) за 2020 рік

Закрыть

ВІДГУК. «Та, що “в темі”» Людмили Ясної: роман вражає глибоким проникненням у тему

Людочко, сьогодні отримала «Дебют-газету». Прочитала роман «Та, що “в темі”» на одному диханні. Як завжди, у твоїх творах вражає глибоке проникнення в тему – «у тему», яскрава емоційність, аналіз ситуації на рівні підсвідомості, роздуми «про вічне»: сутність і взаємозв’язок кохання та пристрасті, намірів та реальних дій, потаємних бажань та втілення їх у життя… Відчувається і душа героїні, і її болі та переживання, ліричність і трагізм описаних подій.

Вкраплені наукові обґрунтування допомагають натуралам/натуралкам відкрити очі на світ «інакших людей», поглянути на світ їхніми очима, наблизитися до розуміння сутності «лесбійства», проникнути у філософію ЛГБТ-спільноти. Приймаючи чи не приймаючи її, толерантно ставитися до неї.

Досить неочікуваний, але, мабуть, інтуїтивно передбачуваний фінал подій: і вагітність як здійснення мрії про власну дитину, і розбиті серця, і неспроможність зрадити собі, переломити свою натуру, і надія на майбутнє…

Лірично-філософські відступи, як мандри душі в паралельні світи, повніше розкривають сутність та глибину образу головної героїні, що через втечу від реальності прагне зрозуміти дійсність і себе в ній.

Ще сподобалося вживання фемінітивів та дотримання сучасного правопису.

Хоча, іноді, мені здається, що терпимість до ЛГБТ нам «насаджують» зовні, і в традиціях українського народу все ж переважає «моральність». Можливо, молодь цю думку вже й не підтримує, а наше виховання «у душі – проти». Але роман ‒ крок до розуміння. Дякую! Нових творчих успіхів та натхнення!

Тетяна Олександрівна ПОСТАВНА

Теж буквально днями прочитала твій роман «Та, що “в темі”», Людочко! Дуже сильно та яскраво передано психологічні стани головної героїні в залежності від обставин, в які жбурляє її нелегка доля ЛЮДИНИ, НЕ СХОЖОЇ НА ІНШИХ.

Інтригуюче, трагедійно, зворушливо...

Наталя МАТЮХ

«Та, що “в темі”» – дуже сильний роман. Недаремно ж отримав нагороду «Коронації слова», незважаючи на «моральність» нашого суспільства.

Катерина БОЙКО

Роман «Та, що “в темі”» Людмили Ясної опублікований у «Дебют-газеті» № 3 (5) за 2020 рік                                    

Закрыть

ІНТЕРВ’Ю. Олександр Козинець – про книги, душу та благословення згори

Олександр Козинець – український письменник, науковець, педагог і логопед. Кандидат педагогічних наук, доцент Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова.

– Чим відрізняється твій погляд на світ від того, яким його бачать інші?

– Кожен бачить світ по-різному. Чим людина наповнена, те вона й транслює у простір: хтось вічно все й усіх критикує і помічає тільки невдачі, а хтось – найкращі якості особистості, підкреслює їх – і людина зростає. Я прагну бачити в людях добро, підтримувати, надихати, бо навіть добрим словом можна вилікувати й окрилити. Більше довіряю собі та вірю в інших. Світ не чорно-білий, він має безліч відтінків. І навіть у злих, на перший погляд, людей є багато внутрішнього світла, яке свідчить, що перед нами – людина. Можливо, її душа тимчасово заблукала або заплуталася в певних обставинах. Вірою та підтримкою їй можна допомогти. Бо жити в злості, негативі й тривозі – значить постійно бути в напрузі, притягувати те, що руйнує зсередини. Це швидко зношує серце й вичерпує запаси любові до світу.

– Навіщо ти пишеш? Чим для тебе є література: покликання, робота, хобі?

– Не уявляю свого життя без літератури. У мене змалечку була любов до книжок. Мама говорила, що в дитинстві жодної з них я не розірвав. Пишу тому, що маю талант, бо хочу словами сіяти добро й любов, пробуджувати в людях світло й усмішку. Література для мене давно не хобі, а невіддільна частина мого Я. Вірю, що до останніх днів писатиму. І не просто писатиму, а щодня ставатиму кращим за себе вчорашнього, а коло читачів, яким потрібна буде моя творчість, з кожним роком збільшуватиметься, так само як і зростатиме глибина написаних мною рядків.

– Що для тебе є показником якісного тексту: сюжет, герої, атмосфера? Який критерій найбільш важливий для того, щоб книгу можна було назвати «хорошою»?

– Скільки людей, стільки й уподобань. Кожен сам для себе визначає, що для нього є «хорошою книгою». Тому й існує так багато письменників, і в кожного – своє коло читачів. Для мене важливим у «хорошій» книзі є поєднання і сюжету, і героїв, і атмосфери. Хороша книга лишає гарний посмак: наповнює, розвиває, надихає на роздуми. Навіть якщо одне речення чи думка з книги мене збагатили, значить, ця книга до мене потрапила вчасно. Я став мудрішим, отже, для мене це хороша література. Але якщо написане спустошує, сіє страх і тривогу, смакує побутові сварки – така книга не моя. Мені й у житті вистачає довкола підлості та жовчі. Хороша книга ненав’язливо надихає рости, розкривати й розвивати свої кращі якості. Десь може навіть подарувати казку, земну й досяжну, якщо докласти трішки зусиль.

– Розкажи про технічну сторону творчого процесу. Друкуєш одразу на комп’ютері чи маєш спеціальний «сакральний» блокнот, звідки потім записи переносяться на «цифру»?

– Над прозою працюю переважно в ноутбуці. Украй рідко якісь шматки текстів записую в телефоні чи блокноті. Причина проста: мені шкода часу потім переносити ці записи від руки в друкований текст. А з віршами трохи інакше. Для них у мене справді існує «сакральний» блокнот, куди записую нові рядки. Цей блокнот майже завжди зі мною. Мандрує туди, куди і я. Звісно ж, є і частина віршів, написаних у телефоні в громадському транспорті, десь у парках, у дорозі, спросоння чи навіть посеред ночі. Потім скопіювати їх у загальний файл віршів з телефону – без проблем. До речі, навіть вордівські документи за звичкою досі називаю блокнотами. Уся моя поетична творчість «упорядкована» за блокнотами. Наприклад, зараз розпочатий шостий «блокнот». Він охопить період 2021-2022 приблизно. В інші п’ять блокнотів умістилися майже 20 років творчості. Як розподіляю блокноти? Дуже просто! Купую товстенький блокнотик – скільки туди віршів поміщається, стільки я його й «веду». Переважно це декілька років. Далі приходить новий рік і розпочинається новий блокнот.

– Моє знайомство з твоєю творчістю розпочалося із поетичної тетралогії «Сезони днів» (2019). Як виникла така незвичайна ідея?

– Дуже вдячний одній сучасній авторці, чия збірка потрапила мені до рук, коли у 2017-му, здається, повертався зі Львова з Форуму видавців. Це була збірка верлібрів. Місцями цілком простих, як на мене. От і подумав: невже мені не стане духу написати за рік 365 верлібрів? Кинув собі виклик і втілив. Радію, що отримав цей надзвичайно цікавий досвід та зміг його матеріалізувати як чотири поетичні збірки. Стильні і яскраві, як на мене. До речі, письмо щодня систематизує і привчає мислити творчо: мозок постійно працює над тим, щоб упіймати цікавий образ чи сюжет. Це так мене захопило, що я почав роботу над «Сезонами днів 2». Правда, це вже буде не чотирикнижжя. На фініші має вийти поетичний календар на рік. І навіть не один, а два. З різними енергіями й думками. Але про нові «Сезони» поговоримо пізніше.

– Окрім поетичних збірок, ти є автором мелодій та текстів пісень. Чи з’явиться колись окрема пісенна збірка?

– Не знаю, про це не думав. Можу сказати, що мрію, щоб швидше вийшло кілька альбомів різних виконавців на вірші Олександра Козинця. До речі, досі чекають кращих часів (дай Боже, щоб дочекалися!) написані мною понад 20 пісень, точніше – мелодій із текстами. Бракує коштів на аранжування і студійний запис. Але дуже хочу цей проєкт втілити!

– Бажаю успіху! А про музику продовжимо. Ти співаєш у камерному хорі «Moravski». Це якось позначається на творчості?

– Це – додаткове джерело натхнення! По правді, теж мрію, щоб наш хормейстер Олена Радько чи хтось з інших сучасних композиторів створив хоча б кілька творів на мої вірші. А поки ж отримую насолоду від того, що разом з іншими хористами виконую твори українських та закордонних митців, вчуся відчувати глибину музики, передавати емоції та сакральність, яку ми часто відкриваємо в душі завдяки музиці.

– Круто! Можливо, і мені пощастить почути ваш хор не лише в записі, а наживо. Тож про емоції. Правда, що поетами стають через страждання?

– Відповім по-філософськи: якщо ти хочеш почути від мене «так», скажу, що так. Якщо хочеш, щоб я спростував цю думку, то я її спростовую. Письменник для мене починається з таланту, внутрішньої уважності до світу загалом і до деталей, титанічної праці над собою щодня. Дійсно, для когось це про страждання. Для когось – цікавий шлях до себе з постійним усвідомленням чогось нового й важливого. Навчитися писати «хороші» тексти, вважаю, цілком можна. Але «оживити» їх, щоб вони зачіпали душу, – це вже про мистецтво й благословення згори.

– Скільки тобі потрібно часу, щоб написати новий вірш?

– По-різному. Є вірші, які народжуються за кілька секунд. Особливо, якщо це короткі форми. Є вірші, над якими працюю кілька днів. А є і такі, початок яких написаний колись давно, і лише за кілька років я нарешті дописую закінчення. За це дуже люблю ґуґл-документи в телефоні. Там у мене в чернетках чимало цікавих початків нових віршів. Періодично до них повертаюся й завершую. Так і народжуються нові поезії.

– Знаю, ти отримав чимало відгуків на свій роман «Картка Марії». Рецензії були різні: позитивні й дуже критичні. Як це вплинуло на тебе?

– Спочатку реагував дуже емоційно на похвалу й на критику. До речі, часто не дуже конструктивну. Висновки зробив, рухаюся далі. Це й про роботу над новим романом (у майбутньому), і про те, як варто реагувати на відгуки. Вдячний долі, що все склалося так, як і міряв: роман завершений та опублікований. Він зараз є в продажу, живе самостійним життям. Я виконав своє завдання. Діві Марії безмежно вдячний, бо саме про її допомогу йдеться в романі. Як головні герої в книжці, так у житті і я відчуваю її підтримку. З часом – дедалі більше. У романі вона дає стимул для змін головному героєві та ще дванадцяти людям, яким пощастить отримати чарівну картку. Можна вірити чи не вірити в казку, але якщо вона пробуджує в душі тепло й мотивує зростати, то чом би й ні? Такі книги сприяють тому, щоб довкола було більше щастя. Щастя без знижок. Бо ми варті його сповна! А картка Марії кожному дається при народженні. Важливо її віднайти в душі й прочитати напис. Або для початку прочитати мій роман «Картка Марії». Він може в цьому допомогти (Олександр тепло всміхається. – Прим. авт.).

Максим ПЕТЯХ
26.05.2021

Оповідання та поетичні твори Олександра Козинця опубліковані в «Дебют-газеті» № 2 за 2019 рік, а його роман «Картка Марії» можна почитати в «Дебют-газеті» № 5 (7) за 2020 рік

Закрыть

ВІДГУК про «Кавуновий мед» Валерія Грошка: вулкан емоцій струсонув!

Я працював за комп’ютером у робочому кабінеті. Раптом через стіну почув, як у спальні починає сипатися штукатурка. Миттю кинувся туди й завмер на порозі: у дружини в очах було повно сліз, а сама вона металася-качалася по дивані-ліжку так, що все навколо ходило ходором. Подібного ніколи не бачив. Врешті-решт, кохана прийшла в себе й, ледве стримуючи емоції, промовила: «Я так ніколи не сміялася!»

І тут у її руках помітив свіжий номер видання журнального типу «Дебют-газета», відкритий на сторінці, де надруковане гумористичне оповідання «Кавуновий мед» мого однокурсника по факультету журналістики Львівського державного (нині – Національного) університету Валерія Грошка, з яким на останньому курсі жили в одній кімнаті вузівського гуртожитку.

Спасибі, Михайлович, за неповторний гумор, за добірку унікальної поезії, що опублікована поруч, і взагалі за те, що наші життєві шляхи пересікалися не лише на студентських стежках. Вічного натхнення та інших життєвих гараздів!

Борис КОВТОНЮК

Оповідання «Кавуновий мед», а також поетичні твори Валерія Грошка можна прочитати в «Дебют-газеті» № 3 (5) за 2020 рік

Закрыть

ВІДГУК. «Поцілунок Слимака» Володимира Слободяна: це ж так цікавезно!

Якщо захочеться щось почитати, а не знатимете що саме, почніть із прози Володимира Слободяна – письменника із Запоріжжя!

Прочитавши Володимира Слободяна «Поцілунок Слимака», я була вражена. Це ж так цікавезно! Як читачку мене захопило з головою. Ще так швидко я ніколи не читала. Зазвичай, поки читаєш прозу, думається: «А що там буде далі?» Тут же ніякі запитання в голову не йшли, бо їм не було місця! Вирувало життя, як у художньому фільмі чи, краще сказати, в реаліті.

Перегорнувши чергову сторінку оповідання в «Дебют-газеті», не одразу зрозуміла, що все! Що це закінчення, що «Останній пацієнт “Бетанії”» – інший прозовий твір. Якось защеміло в серці.

Пане Володимире, я щиро вам вдячна за прозу та можливість для читачів її читати. Це дуже крутецько!!!

Вікторія ШЕВЕЛЬ

Оповідання Володимира Слободяна «Поцілунок Слимака» та інші не менш цікаві твори письменника опубліковані в «Дебют-газеті» № 3 (5) за 2020 рік, а також у № 2 (10) за 2021 рік.

Закрыть

ІНТЕРВ’Ю. Олег Шапошніков: «Україна переживає справжній поетичний бум»

Олег Шапошніков – письменник з Полтави. Любить: чорно-біле європейське кіно, джаз, графіку Юваля Робічека, англійський футбол, ковток вина і каву. Не любить: матірну лайку, рагульство і порожнечу.

– Як з’явилося бажання записувати свої почуття та думки у віршовій формі?

– Пробувати себе у віршованому слові почав чотири роки тому, після вечора поезії у нашому краєзнавчому музеї. Вийшов звідти трохи іншою людиною – щось перемкнуло у голові. До цього вважав сучасну українську поезію явищем дещо маргінальним. Я помилявся – мені відкрився новий світ, яскравий, різнобарвний і таємничий. Магічний. Заманливий. Я захворів. Виявилося, що Україна переживає справжній поетичний бум, що і в нашому місті живуть та творять першокласні, на мій погляд, поети. Спроби щось сплести зі слів були і до згаданого вечора поезії, та саме тоді перед очима, у мозку стало з’являтися павутиння зі слів та речень. Дістав папірця і записав кілька рядків, прочитав про себе, потім тихенько вголос. «Ну, хай буде», – кажу собі. Це був лімерик.

– Про що писали, коли починали?

– Писав про все, що чув, бачив, переживав, відчував, тримав на долоні, пробував на смак, про тих, з ким дуже добре, і тих, хто вже не з нами. Горизонти віршованого слова – неозорі.

– Легко бути поетом?

– Чи легко бути поетом, знають поети. Стосовно себе – без кокетства – намагаюся всіляко уникати слова «поет». Оскільки не маю освіти філолога, треба вчитися, заглядати у словники, уникати штампів та намагатися бути собою, нікого, свідомо чи несвідомо, не наслідуючи. Мук творчості зі шматуванням паперу і ламанням олівців не траплялося. Пишеться – то й пишеться, ні – сапаю бур’ян. Напишеться. Колись.

– Як відбувається процес творчого зростання в поезії?

– Чи має місце якесь зростання, говорити не беруся. Мені цікаво спробувати певну нову форму, трохи похуліганити, написати щось ледь-ледь провокативне. Нещодавно спробував побудувати сонет. Досадую, коли інколи, переписуючи тексти з монітора у зошит – для себе, щоб не відвикати від паперу і ручки, – натикаюся на повтори й банальності. Є над чим працювати.

– Досить часто шлях в поезію починається з наслідування великих авторів. Як подолати цей момент і обрати власний стиль?

– Звісно, це питання. Не намагатися відверто наслідувати драйв Жадана, медитативність Римарука, легкість і прозорість Жиленко. Впиватися і насолоджуватися Вінграновським, Малковичем, Савкою – і спробувати залишатися собою, плекати власне крихітне «я». Гадаю, варто слухати свій власний внутрішній голос, свій серцевий ритм і дихання. У кожного автора, так би мовити, свої неповторні кардіограма та енцефалограма – чом би їх не «розшифрувати» на свій лад.

– У 2008 році вийшла українська версія програми «Що? Де? Коли?». Різні видання писали про те, що слюсар з Полтави складними питаннями заводить гравців у глухий кут. Розкажіть про цю сторінку свого життя...

– Прихильник «Що? Де? Коли?» мало не з перших телевізійних ігор, потім і сам долучився до місцевого руху, що, зокрема, у нашому місті знаходить підтримку завдяки ентузіастам – навіть полтавські телевізійні турніри проводяться. У юнацькі роки автори красивих запитань мені здавалися небожителями – виявилося, що це не так складно. Український поет Василь Сліпчук у своєму вірші метафорично написав: «Годинник спить, йому наснилася ВОНА». Назвіть ЇЇ двома словами. У вас хвилина, час пішов.

– Нова доба чи що? Оп, несподівано наша розмова переросла в інтелектуальну гру.)

– Годинник завжди має йти. А ВОНА не дає. Запитання читачам.

– Аж самому цікаво. Чекаємо відгуків після ознайомлення з цим інтерв’ю.

– Добре.

– Яке, на Ваш погляд, місце займає поет в теперішній Україні?

– «Поезія нікому не потрібна, тому це – найголовніше», – укотре цитую Івана Драча. Для більшості поезії немає – тобто слово знайоме, «садок вишневий коло хати...» не кожний, гадаю, процитує. Думаю, ця ніша доволі вузька, але стабільна. Пригадуєте, у перших скликаннях парламенту було немало видатних літераторів – зараз цього не скажеш. Але талановитих поетів не бракує, блискучі збірки й альманахи видаються, фестивалі проводяться, автори не лінуються приїздити з презентаціями – і це прекрасно. У Полтаві днями виступав Сергій Пантюк і справив велике враження своєю харизмою.

– Мені здається, ви любите класичну музику...

– Класичну музику люблю, звісно. Бах, Гайдн, Верді. Концерт № 23 для фортепіано з оркестром Моцарта. Поважаю те, як популяризує класику Андре Ріє.

– А хотіли б, щоб на ваші вірші писали пісні?

– Ніколи не мав такого досвіду, але нещодавно добра знайома, співачка та акторка Людмила Костенко написала дві пісні на мої тексти – це був великий сюрприз. Дуже вдячний пані Людмилі.

– Що найгірше Ви робили в дитинстві? Якби Ви могли дати пораду самому собі в 15 років, що б це було?

– Моя тітка Людмила Василівна викладала англійську мову і часто говорила: «Приїзди на канікули, я з тобою буду займатися». А я не хотів – вважаю це головною помилкою дитинства. Це б і було головною порадою собі, п’ятнадцятирічному – учити мови.

– Як вважаєте, творчість кого із сьогоднішніх поетів діти через деякий час будуть вивчати у школі?

– Цілком можливо, школярі, крім сьогоднішніх поетів, прізвища яких на слуху, будуть вивчати тексти авторів, прізвища яких зараз нікому нічого не говорять. Реперів, скажімо. Хіп-хоперів. Багато років тому одна людина сказала мені, що тести Висоцького вивчатимуть у школі – звісно, я не повірив.

– Чим відрізняється поезія минулих років від сучасної?

– Загалом в усі часи пишуть про одне і те саме. Кохання таке. Кохання сяке. Вірність і зрада. «А цвіт опадає...» Відібрали улюблену цяцьку. Звісно, війна, кров – знову, через багато років повернулися. Змінюються лише форми й засоби. З одного боку, бачу в текстах розхристаність, заплутану містичність на межі маячні, просто непристойності. З іншого – дехто культивує настільки рафіноване письмо, де невірний наголос чи говірка вважається поганим тоном. Поезія – вона різна, кожен, хто не байдужий до римованого слова, може знайти те, що неодмінно відгукнеться.

Максим ПЕТЯХ
07.06.2021

Прозові та поетичні твори Олега Шапошнікова опубліковані в «Дебют-газеті» № 5 (7) за 2020 рік

Закрыть

ВІДГУК. Чому сміється Люко Дашвар, поки «тато вбився»

Рецензія-припущення Олени Маляренко до оповідання Люко Дашвар «Як тато вбився»

 

Олена Маляренко – херсонська письменниця, поетеса, блоґер, журналістка, викладачка. Член Національної спілки письменників та Національної спілки журналістів України. Дипломант літературного конкурсу «Коронація слова – 2003» за кіносценарій «Мася».

Є легенда, яку кожен із нас чув бодай раз у житті. Про царя-завойовника та жителів міста, котрі спочатку плакали, коли з них брали дань знову й знову. А потім, коли загарбники прийшли за черговою порцією, засміялися...

Пригадали? І легенду й мораль? Тоді ви, можливо, зрозумієте, чому, читаючи нову книгу Люко Дашвар, я подумала про цю стару легенду. А як ні, то я пізніше виведу. А поки – про повість.

Гротескна оповідка, за визначенням автора, «Як тато вбився» зовсім не схожа на те, що писала Люко Дашвар (Ірина Чернова) раніше. Тут немає тихої зажури над реальними долями, ліричного авантюризму, пізнаваних та опуклих, мов із сусіднього будинку, образів, немає сюжетів з реального життя селян та містян України. Немає нового українського роману, яким балувала від часів «Село не люди» до «Галі без голови» свого читача авторка. І це неабияк роздратувало публіку, готову до серіалів «української Донцової» – чула таку поверхневу й відмінну від моєї особистої оцінку творчості Люко Дашвар.

Є гротеск – химерне, викривлене, символічне зображення узагальненого українського обійстя із хрестоматійно впізнаваними криницею, хрущами та вишнями, соловейком та калиною. І з новочасними стіною на кордоні, смітником, пробірками, автоматами, мобільним зв’язком тощо. Гротескний родинний епос. Тут діти б’ються з дітьми, ділячи спадок при живих батьках і вступаючи в політичні та статеві відносини з іноземними сусідами, роздаючи їм за примарну підтримку реальні скарби: ліс, бурштин, землю, рибу. Тут раз-по-раз зазирає через паркан родич на коні – чекає часу й собі урвати шматок, а чи й стати господарем. Тут батько пускається в нові й нові заробітчанські пригоди, нічого не заробляючи, проте будуючи «грандіозні плани раптового збагачення», аж поки не... обіцяє накласти на себе руки «в прямому ефірі». І от довкола цієї його обіцянки й обертається весь сюжет.

Якщо просто, то глава родини, зробивши гучну й ефекту заяву (до речі, а хіба не в час гучних заяв та красномовних обіцянок ми й живемо?) потім робить усе, щоби своєї обіцянки не виконувати. Ну не хоче він помирати ні онлайн, ні офлайн. Але, щоб не ганьбитися ще більше, він вигадує приводи (немає гідної для такого вирішального кроку зброї та фінансування самої акції) й способи, як вициганити грошей від багатших сусідів на акт власного знищення. Для цього він готовий і прапор перекроїти, і гімн переспівати, і дітей одружити з потрібними іноземцями, і вбити когось із родичів, щоби покласти в труну замість себе, і... Не будемо переповідати всі цинічні й кумедні витівки головного героя. До речі, діти теж уже не проти, аби тато вбився, бо знають, як продати це шоу вигідно, та вже набрали під це кредитів – теж знайомий штрих сьогодення, чи не так?

А що ж робить дружина головного героя, мати, ненька, увесь цей час? Вона годує ораву домочадців, порається по господарству та... примудряється народжувати дітей в якийсь чудернацький спосіб навіть тоді, коли голова родини й цей обов’язок перестає виконувати. Вона ж відроджує Чорнозем, чистить криницю на ріднім обійсті, глядить сад і город, підтримує стіну та сторожові вежі, збудовані недолугими дітьми, бо все от-от звалиться. І навіть ледь не гине. Цей момент у гротескній повісті стає кульмінаційним – ось воно, ненька «ще не вмерла» чи таки... вмерла? Якщо вмерла, то значить, діти можуть не повертати взяті під драматичне родинне реаліті-шоу кредити, бо обіцяний усьому світові похорон відбудеться. Та й батько тоді може не помирати, а генерувати нові й нові примарні плани збагачення, народжувати чергові ідеї як «відновити славу рідного обійстя» та жити-чудити далі... Його смерть, як Замок Франца Кафки, усе більш невловима й віддалена, а життя дедалі абсурдніше.

А якщо не вмерла? Не так сталося, як гадалося і – шоу триває, попри несподівану розв’язку. У нім прочитується, що батько – це наш недолугий уряд, він дійсно приречений зникнути у викопаній ним самим ямі під вагою власних «грандіозних проєктів». Мати – країна, яка «ще не вмерла» і, будемо вірити, не щезне. Діти – її населення, зорієнтоване на всі боки світу, куди завгодно, але не на власну землю. І від цього гротеск перестає бути смішним.

Підсилюючи ефект абсурдності, герої говорять (за винятком матері) набридливою мовою політичних ток-шоу: це штампи, кліше, фразеологізми, паремії, лозунги та заклики. Дратівлива, так не притаманна авторові в попередніх творах манера оповіді справді дивує. Хоча... якщо нам не набридає слухати це в медійному просторі й переповідати одне одному політичні «спічі», то не мало б дратувати й у прозовому творі? Але ж дратує. І взагалі вся розвесела повість справляє гнітюче враження – ти смієшся не тому, що весело, а тому, що...

Отут саме час пригадати легенду, про яку було згадано спочатку. І от в якому контексті.

Українська література ще наприкінці 1980-х радо вітала, вибачте за штамп, вітер змін і волю, незалежність. Нова демократична влада вимагала культурно обслуговувати її, створивши відповідний митецький контекст, і література це робила. Вона плакала над «розстріляним відродженням початку ХХ» та голодоморами 1930-х та повоєнних років. Вона плакала над еміграцією, кризами й дефолтами, вірячи в нове відродження. Вона плакала над небесними сотнями, агресіями та зрадами, вірячи в перемоги. І весь цей час український політикум приносив їй нові й нові приводи «плакати», вимагаючи, мов завойовник дань, «поплач іще про це, українська культуро, услав, оспівай і це». І вона плакала... То якщо вона засміялася зараз так, як «засміялася» у своєму гротеску Люко Дашвар, то це поганий знак – більше платити данину нічим, нічим плакати. Час тверезо оцінити ситуацію, в якій ми опинилися, «рідне обійстя», в якому ми живемо, і не множити плачі й величання, не робити із власних злиднів світове телешоу, не заробляти на власний похорон, а жити й працювати. Як працює Мати в повісті «Як тато вбився». Поки вона «ще не вмерла».

Олена Маляренко

 

Закрыть

ВІДГУК. «Formiсarium» Олександра Меньшова: повість, схожа на квест

Нещодавно закінчила читати повість «Formiсarium» Олександра Меньшова в «Дебют-газеті». Хоча я не палка прихильниця фентезі, але цей твір привернув увагу з декількох причин.

По-перше, героїня – жінка, до того ж яка стикається з різними гендерними проблемами навіть у невідомому світі.

По-друге, питання, які задають собі герої (Де ми? Для чого ми тут?), автоматично переносяться на екзистенційний рівень. І ця філософська складова для мене пересилила розважально-фентезійну (не дуже люблю про членистоногих та подібне).

По-третє, задоволення отримала від інтелектуальних літературних та наукових алюзій – деякі змушували «гуглити» та дізнаватися на ходу щось нове. Схоже на квест!

У цілому сподобалося! Дякую! Творчих успіхів автору!

Р.S. Знаєте, з точки зору образу головної героїні – гарне попадання в жіноче світосприйняття. Дійсно, можна подумати, що писала жінка, але необов’язково – можливо, чоловік, який добре знається на цій тематиці. З точки зору побудови повісті – вона така дуже-дуже логічна, відчувається, можливо, інженерне мислення, до якого традиційно схильні чоловіки. Але я проти таких однозначних категорій. Та й героїня повісті – вона виходить сильнішою за багатьох чоловіків...

Анна КОЛЕСОВА

Повість «Formiсarium» Олександра Меньшова можна прочитати в «Дебют-газеті» № 1 (9) за 2021 рік.

Закрыть

ВІДГУК. «Монолог самоти» Володимира Ворони торкнувся найпотаємніших струн душі

Знайомтеся: найпалкіша шанувальниця «Дебют-газети» в Херсоні. Наталія Кулеба читає від початку до кінця кожен номер видання, починаючи з першого. Пані Наталія – щира прихильниця українського слова, традицій, української пісні.

До речі, вона є учасницею народного ансамблю «Херсонські молодички», який у 2012 році брав участь у телемарафоні «Пісня об’єднує нас!», що згодом потрапив до Книги рекордів Гіннеса як «найдовший музичний телевізійний марафон національної пісні в прямому ефірі».

Пані Наталія – дуже позитивна весела жінка та водночас сповнена життєвої мудрості, яку, за її словами, черпає також і з літератури. Читання – то одна з насолод життя, говорить жінка.

Далі – відгук Наталії Кулеби про одне з надрукованих у «Дебют-газеті» оповідань, яке найбільше її вразило.

«ДЕБЮТ-ГАЗЕТА» НЕСЕ ЖИВЕ СЛОВО

Роздуми Володимира Ворони із Чернігівщини, одного з авторів «Дебют-газети», у «Монолозі самоти» торкаються найпотаємніших струн людської душі. Це сповідь старої хати з вербових пластин зробленої, яка колись мала свою душу й жила наповненим життям господарів та їхніх дітей. З ними переживала і радощі, і сум, відправляла на життєві дороги дітей, а потім провела за межу й господарів. І тепер стоїть самотня і тиха, і тільки шелест яблунь порушує її спокій.

«Не купують мене… Інших часом беруть. Дачники. А мене чомусь ні… Ви не знаєте чому? Гірко мені від того… Хата без людей не може – гине. Отак постою ще трохи – струхлявію, впаду… А ще ж не стара; жити б та жити…» – жаліється словами автора «Дебют-газети» хата.

Розплакалася після цих слів, свою хату згадала – добре, що в неї є господарі, а я можу хоча б іноді збоку на неї подивитися, подумалось.

Отакі щемливі, а то й веселі твори молодих і вже відомих авторів друкуються в «Дебют-газеті». Можна почитати від душі, зануритися в себе, пофілософствувати, переоцінити цінності та по-іншому подивитися на життя. Адже це іноді треба… І ніяка соціальна мережа не замінить друковане слово. Викладене на папері, воно живе, його відчуваєш і проймаєшся ним, і отримані від цього емоції не переоцінити.

Наталія КУЛЕБА

Новелу «Монолог самоти» та інші твори Володимира Ворони можна прочитати в «Дебют-газеті» № 2 (4) за 2020 рік